3 жовтня 2018р. начальник ГУ РСМЗ ЗС України полковник Д. Марченко затвердив «Методичні рекомендації щодо окремих питань розвитку і впровадження військової символіки у ЗСУ».
Рекомендації були розроблені під керівництвом начальника відділу розробки та впровадження військової символіки управління розвитку речового майна Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення (ГУ РСМЗ) ЗС України полковника І. Непоти.
Поява такого нормативного документу – явище вкрай позитивне. Це не перший випадок появи подібних нормативних документів в історії розвитку військової символіки ЗС України. Перші подібні рекомендації з’явилися ще 1996 року у Геральдичній комісії Прикарпатського військового округу [1]. Далі серйозні рекомендації на основі сформованого погляду на розвиток української військової нарукавної емблематики були створені 2002 р. Відділом військової символіки та геральдики Генерального штабу ЗС України [2]
Документ, який побачив світ 3 жовтня 2018 р., відображає нову концепцію розвитку військової символіки у ЗС України, в тому числі й нарукавної емблематики українських з’єднань, військових частин, установ та закладів.
Аналіз тексту показує, що багато напрацювань Відділу військової символіки та геральдики Генерального штабу ЗС України були залишені в нових рекомендаціях. Це стосується встановлених форм документації щодо затвердження зразків військової символіки, врахування у символах історії українського війська, специфіки діяльності військової частини, її належність до певного виду (роду) військ або до служби ЗС України, використання у військовій символіці “усталених атрибутів фольклорних чи міфологічних персонажів (жезл Ескулапа, ліра Апполона, крила Меркурія і т. і.”, зображення тварин, птахів, риб, комах, фантастичних істот, видів зброї, заборона написів на нарукавних емблемах.
При цьому слід зауважити, що заборона на емблемах девізів є відходом від європейських тенденцій у військовій символіці, яка заснована багато в чому на правилах саме європейської геральдики, і застосовується сотні років у британській, французькій, італійській та інших символічних системах армій. Правда, розробники “Методичних рекомендацій” передбачили застосування цих девізів на окремих нашивках в додаток до основної емблеми, що дещо знижує гостроту проблеми.
Заслуговує підтримки офіційне визнання існування у військовій символіці ЗС України гербів, що є документальним підтвердженням тієї практики, яка мала місце у ЗС України протягом попередніх 20 років. Правда, і тут не обійшлося без ложки дьогтю: чомусь право на герби визнається лише вищим військовим навчальним закладам та військовим формуванням, яким указом Президента України присвоєне почесне найменування. Аргументація цієї норми досить сумнівна.
Наприклад, затверджена нарукавна емблема 101-ї бригади охорони Генерального штабу ЗС України була виконана у вигляді саме герба (мал. 1). Тож виходить, що ця частина не має права на свій герб. Але чому, з яких поважних причин? Наразі, невідомо.
При наявності великих позитивних моментів, дані “Методичні рекомендації” мають і певні дивні положення, стосовно яких у фахівців з геральдики та військової символіки виникає кілька запитань.
Спробуємо сформулювати деякі з них, що може дати можливість авторам ще раз подумати про їх доречність у новій українській військовій емблематиці.
По-перше, кидається в очі застосування авторами в основному радянської термінології при описі явищ, яких у Радянській Армії не існувало, і які з’явилися у ЗС України під впливом європейської військової символіки. Мова йде про широке застосування авторами терміну “нарукавний знак”, яким і описували всі подібні речі в радянських документах.
У принципі, автори досить точно визначили сутність терміну “знак” як матеріальний носій певного смислу, значення, інформації. Але, на жаль, розробники “Методичних рекомендацій” при цьому мають на увазі переважно власну військову символіку з’єднань і військових частин ЗС України.
Тож, використання радянського терміну “нарукавний знак” стосовно комплексу власних емблем військових частин, які військовослужбовці носять на рукавах, здається певним чином невиправданим. Адже нарукавними знаками, відповідно до європейської практики, є й шеврони сержантів, рангові знаки військовослужбовців ВМС ЗС України, нашивки за роками навчання курсантів військово-навчальних закладів, нашивки за роками служби у ЗС, спеціальні нашивки за участь у бойових діях (у війні), стрічки з назвами частин у бундесверів, стрічки пілотів вертольотів і т. п. (включно зі спеціальними нагородами на рукавах у армії Німеччини в роки Другої світової війни).
До речі, у наказі міністра оборони України № 606 від 20 листопада 2018 р. “Про затвердження право носіння військової форми одягу та знаків розрізнення військовослужбовцями Збройних Сил України та ліцеїстами військових ліцеїв” термін “нарукавні знаки” використовується саме так, узагальнено. Наприклад, Розділ IV має назву “Носіння погонів, емблем та нарукавних і нагрудних знаків” (стор. 45 наказу).
Далі видно, що до категорії “нарукавні знаки” віднесені і нарукавний знак “Державний Прапор України” (хоча це абсолютно не є Державним Прапором України, вигляд якого визначений конкретним документом, а є лише стрічки кольорів Державного Прапора України, або ж його зображення), нарукавні знаки відповідно до роду військ або військової частини (підрозділу чи навчального закладу, нарукавні знаки за курсами навчання. А в попередніх розділах ми зустрічаємо термін “нарукавні знаки розрізнення”, що стосується військових звань військовослужбовців ВМС ЗС України. Виникає запитання, про що ж писали автори “Методичних рекомендацій”, коли використали термін “нарукавний знак” та встановили правила його розробки для частин?
Розуміючи хиткість свого рішення про застосування для означення конкретно військової символіки з’єднань та військових частин цього радянського терміну, автори дали йому своє власне визначення: “Нарукавний знак – декоративно-інформаційний елемент оздоблення форменого одягу військовослужбовців ЗС України у вигляді визначених цими “Методичними рекомендаціями” геометричних, геральдичних фігур і символів. Нарукавний знак є сукупність об’єднаних загальним композиційним рішенням характерних ознак, що використовуються як офіційне розпізнавальне позначення загальної інформації про певне військове формування Збройних Сил України”.
Цікаво, що всі інші нарукавні знаки, про які згадується у наказі № 606, теж відповідають цьому визначенню, за винятком того, що вони не мають жодного відношення до власної символіки частин! Як бачимо, в результаті це кострубате визначення якраз і не можна використовувати в усіх варіантах його застосування, так як нарукавний знак “Державний Прапор України” або нарукавний знак про позначення року навчання курсантів нічого нам не каже саме про це – про “позначення загальної інформації про певне військове формування Збройних Сил України”, хоча всі вони мають форму “геометричних, геральдичних фігур (наприклад – шеврон – це геральдична фігура!) і символів”, мають “розпізнавальне позначення загальної інформації”!
До речі, у радянські часи ця істина була знайома найбільш фаховим представникам ЗС СРСР. Підтвердженням є видавані Головним розвідувальним управлінням Генерального штабу ЗС СРСР довідники про форму одягу, знаки розрізнення та символіку деяких армій країн НАТО, наприклад, довідники щодо армії США, армій Великобританії та Франції, Німеччини[3].
Так от у них термін “нарукавні знаки” й використовувався виключно для позначення шевронів сержантів, знаків військової спеціальності та кваліфікаційних знаків на рукавах уніформи. Коли ж мова заходила про власну символіку об’єднань, з’єднань та військових частин усіх цих армій, то використовувався виключно термін “емблеми”.
Тобто, навіть у СРСР було розуміння, що емблематика військових частин – це не просто нарукавні знаки, а окремі елементи військової символіки. які дійсно у деяких арміях носили на рукавах, а в деяких – у вигляді нагрудних знаків, емблем на головних уборах і т. п.
На жаль, автори документу, який аналізується, не знайомі з серйозними науковими дослідженнями української військової символіки, які ведуться впродовж багатьох років фахівцями, об’єднаними в Українське геральдичне товариство. Серед широкого кола питань, що розглядаються щорічно на наукових конференціях і результати яких висвітлюються на сторінках професійних видань (як, наприклад, вісник УГТ “Знак”, матеріали конференцій) були й питання термінології.
Тому ще 24 жовтня 2002 р. під час дебатів щодо цього питання було прийняте рішення (на основі аналізу аналогічних термінів як в українській, так і в іноземних арміях) надалі іменувати цей феномен, власну символіку з’єднань і військових частин, яка виготовляється у вигляді емблеми для носіння на рукаві форми одягу – “нарукавними емблемами”.
До речі, тоді ж були проаналізовані й всі інші терміни, дотичні до цього явища (нарукавний знак, нарукавна нашивка, розпізнавальний знак, шеврон, емблема)[4]. Але авторам, на жаль, це невідомо. Лише один з можливо причетних до появи цих методичних рекомендацій – колишній начальник Національного військово-історичного музею полковник В. Карпов – повинен знати про це рішення. Однак саме він і виступає рішуче проти запровадження нової термінології, воліючи краще використовувати терміни, які йому добре знайомі ще з часів навчання у Львівському вищому військово-політичному училищі та служби політпрацівником Радянської Армії. Шкода...
Серед інших зауважень (а їх достатньо багато, що свідчить про те, що “Методичні рекомендації” не пройшли стадії серйозного аналізу фахівцями) варто зупинитися на забороні використовувати в емблемах військових частин зображення Державного Герба України. І тут ми знову наштовхуємося на радянське минуле, направило, за яким у символіці Радянської Армії було заборонено використовувати зображення державного герба СРСР, а лише єдиний символ армії – червону зірку. При цьому право на застосування герба мали практично всі інші силові відомства СРСР.
Саме цю радянську практику й перетягнули до української військової символіки наші автори. І це при неодноразовому запевненні, що їх основна мета – позбавити українську військову символіку радянських атрибутів і правил.
Ще більш дивним стає той факт, що абсолютно аналогічні заходи введені й у військовій символіці армії Російської Федерації – продовжувача всіх радянських традицій і історичного ворога України.
Наказ Міністра оборони Російської федерації № 201 від 28 березня 1997 р. “О правилах ношения военной формы одежды военнослужащими Вооруженных Сил Российской Федерации” у додатку № 2 під назвою “Временное положение о нарукавных знаках различия по принадлежности у конкретным воинским формированиям Вооруженных Сил Российской Федерации”[5] під пунктом 4 ми застрічаємо таке: “На нарукавных знаках различия по принадлежности к конкретным воинским формированиям не разрешается помещать изображения государственного флага и герба, а также надписей, раскрывающих организационно-штатную структуру”[6].
А от у арміях європейських держав, на символіку яких рівняються автори реформи військової емблематики ЗС України, державні символи широко застосовується у збройних силах. Це не дивно, адже армія – це один із основних інститутів держави. Тому національні прапори і герби – звичний елемент військової символіки цих держав.
Прикладом можуть бути нарукавні емблеми органів військового управління у бундесвері: всі вони виконані на основі державного прапора Німеччини і мають або державний герб повністю, або ж його геральдичну фігуру – німецького чорного орла (мал. 2).
Так само в армії Великобританії символом звання сержанта є королівський герб на рукаві. В армії Франції виконання нарукавних емблем на тлі кольорів державного прапора – не рідкість. Також застосовуються власні державні символи в арміях Польщі, Литви, Естонії, Латвії, Чехії, Словаччини та інших держав.
Застосування в нарукавній символіці ЗС України державного герба та стрічок кольорів національного прапора України з часу утворення української армії стало одним з проявів патріотизму військовослужбовців, так само, як подібні власні національні символи колись несли на своїх кокардах воїни революційної Франції. Це стало однією з характерних ознак військової символіки саме України. Тож реанімація цього радянського правила – це ганьба для ЗС України, які, за ідеями авторів, недостойні використовувати символи тієї країни, на захисті якої вони стоять!
Аналогічна ситуація склалася ще з однією забороною. “Методичні рекомендації” заборонили частинам використовувати у власних символах українську міську та територіальну геральдику, що раніше було нормальним явищем. Це вже взагалі суцільний ляп.
Як можна, присягаючи на вірність українським військовим традиціям, відкидати цю козацьку традицію, яка сягає кількох сотень років. Саме козацькі полки мали назви, а – відповідно, й символіку – тих міст і містечок, де вони дислокувалися (ми пам’ятаємо назви полків козаків: Полтавський, Київський, Черкаський, Чернігівський, Сумський, Харківський та багато інших).
І в цьому разі автори, розуміючи сумнівність власних вимог, та наслідки цієї заборони, внесли додаткове положення, що: “Використання окремих елементів територіальної та/або муніципальної символіки місцевих громад, що є виключною їх компетенцією, дозволяється лише з дозволу уповноважених на це органів місцевого самоврядування. У цьому випадку до письмового звернення командування військової частини про розробку нарукавного знаку додається копія протоколу рішення відповідного органу місцевого самоврядування”.
Однак, на жаль, автор не знають, що жодних заборон для застосування територіальної або міської геральдики для символів військових частин в Україні не існує. Раніше були певні обмеження для використання цих гербів із метою отримання комерційної вигоди, однак це аж ніяк не стосується військових частин ЗС України – представників органів державної влади України.
До чого приводить реалізація цього принципу на практиці – можна продемонструвати на прикладі нової нарукавної емблеми 27-ї реактивної артилерійської бригади.
Про цю нову символіку автор вже писав [7]. Тоді було з великим задоволенням визначено, що бригада отримала дійсно чудову нарукавну емблему, одним з елементів якої був герб міста Суми, де її сформували, іде вона дислокується (мал. 3).
Цим фактом – причетності до історії славного козацького міста – артилеристи пишалися раніше, й пишаються нині.
Однак це увійшло у протиріччя з цим недолугим принципом, вигаданим реформаторами. Тому офіційно затвердили нарукавну емблему, в якій центральний елемент – герб міста Суми в оточенні вінка – наші “фахівці” просто викинули (мал. 4).
В результаті емблема втратила цілісність композиції, що добре видно при порівнянні. Крім того, з чудового символу конкретної неповторної Сумської бригади реактивної артилерії ми отримали простий тривіальний розпізнавальний знак, який можна з успіхом застосовувати до будь-якого підрозділу або частини реактивної артилерії.
Таким чином відбулося суттєве погіршення власної символіки Сумської бригади, що викликало розчарування у військовослужбовців.
Тож напрошується висновок: якщо й далі “покращення” української військової символіки буде здійснюватися подібними методами, із застосуванням нічим не обґрунтованих, недолугих, а у деяких випадках і застарілих радянських правил, то це викличе обурення, і не лише у фахівців в галузі військової символіки, а й у самих носіїв цієї символіки – наших славних воїнів.
Примітки
[1] Слободянюк М.В. Сухопутні війська України. Нарукавна емблематика (1992–2012) / 2-е вид. – Львів, 2018. – С. 239–242.
[2] Там само. – С. 271–273.
[3] Опознавательные знаки Вооруженных Сил США (Справочник). – Москва, 1973. – С. 35, 40–42, 44, 45, 47, 48, 55, 58, 67, 73, 74, 107, 110–112, 114, 122, 128; Опознавательные знаки Сухопутных войск ФРГ (Краткий справочник). – Москва, 1970. – С. 8–12.
[4] Слободянюк М.В. Відродження з попелу. Генеза нарукавних емблем Збройних Сил України... – Київ, 2005. – С. 15.
[5] Як бачимо, росіяни також користуються цією радянською термінологією! Можливо, звідти джерела натхнення й у наших авторів?
[6] Гербоведъ. – 1997. – № 13 (№ 1). – С. 13.
[7] Слободянюк М. Нова символіка 27-ї реактивної артилерійської бригади // Знак. – 2018. – Ч. 76. – С. 10–11.
Використані джерела:
vijsko.milua.org
